Це не Мальвіна, якщо вона не утікає,
А залишається під батогом Карабаса,
І у П’єро, як Шейлок,  все життя вимагає,
В плату за хтивий шматочок цнотливого м’яса.


Це не Мальвина – той монстр у подружньому склепі,

Що забиває слова у твій мозок, як в лузу.

І вже не красить помадою хижі щелепи,

І своїм гупанням владним відлякує музу.



Де ти, Мальвіно моя, що з тобою зробилось,

Хто той лялькар, що з тобою блукає по світу?

Може, вночі ти ЖЖ мій читати привчилась,

Може, зелену ти тягнеш, мов кров, Маргариту.



Ти пам’ятай, про кого б не писала я вірші,

Як би не тішилась явно любов’ю земною,

Після народження, наше кохання – найгірше,

Що в цій юдолі скорботи траплялось зі мною.