Полтавщина… Забите і забуте Людьми і світом це старе село. Все в бур’янах, і тільки вітер люто Гойдає височенне те зело. Вздовж вулиці похилені паркани Й садочків здичавілих непрохідь. Як вартовий — одна лиш баба Ганна Біля воріт щовечора стоїть… Стоїть, стоїть… аж поки не стемніє, Все дивлячись у вулиці кінці. Може, дріма, а може, просто мріє, Як прибіжать веселії гонці І скажуть, що з далекого Сибіру Син приїздить не зовсім, погостить, А мо’, й про те, що донечка з Алжиру До мами із онуками летить. Які ж вони? Вже стільки літ минуло. Не дай-но Бог, ще можна й не впізнать. Життя пройшло — як літо промайнуло. Тепер дітей та смерті лиш чекать. Ой, чи діждусь дітей, уже й не знаю. Он півсела на могилки пішло. Одарки і Петра давно немає, А їх дітей мов зовсім не було. Вже третій місяць пенсію не носять Та, дякувати Богу, ще жива… Які-бо вже он китиці на просі — Це значить зовсім скоро вже жнива. От посвяткую! Намелю пшенички На жорнах і спечу розкішний хліб, Зварю й борщу горщечок невеличкий — Капуста є, а ще й підходить біб. А мо’, й тоді на свято, на ужинки, Підійде хтось із дальнього кінця, Хоч зараз нам усім непереливки — Днів п’ять уже не бачила лиця. Стемніло вже, нікого знов немає. Самотність — це життя мого вже суть. Боюсь, помру, і поки хтось те взнає, Кістки селом собаки рознесуть. Мар’яні добре, хоч вона хворіє, У неї ж бо живий ще чоловік, А я сама. Про близьких лише мрію… Полтавщина… Наш двадцять перший вік…
|