1.
Вона йшла, сяюча, як ніч,
Між хмар по зірочках-свічах,
Які палали ще ясніш
В запаморочливих очах,
І денне світло віч-на віч
Соромилось таких свічад.

            2.
Тінь довшає, і день згаса,
Вражає врода, як стріла,
І личка осяйна краса,
І рівних кучерів імла;
Які ж погідні небеса
Над місцем, де вона зросла!

             3.    
Безхмарно світиться чоло,
Ніяковіє щирий сміх.
Промовиста краса - зело
Душі, якій незнаний гріх,
Душі, що не спіткало зло,
Недоторканної, як сніг!