*   *   *
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі...
Повій, вітре, з полуночі.

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька — дівчинонька...

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча мила.

Повій, вітре, нишком-тишком
Над рум'яним, білим личком;
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила – подивися.

Чи спить мила, не збудилась,
Згадай того, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась.

Як заб'ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України...

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, завіває,
З України не вертає.

24.VІІ.1856

Текст подано за виданням «Степан Руданський. Твори» Державне видавництво художньої літератури . Київ – 1956 р.  324 стр.