Лебединий рай

До тебе йду.
До гомону дитинства.
До дзвону світанкового іду.
І голос розділяє радість втішна.
В тривозі серця до дітей іду.
І сяє сонце. Сонячні краплини.
Їх ніжить радість біло-золота.
Маленький хлопчик у кущах калини
дзвенить-бренить гіллям: «ля-ля, ля-ля.»
Старий скрипаль. Стара осоні хата.
Розтерзане безмежжя солов’я.
Прозорих віч брів сивина зім’ята.
Блакитна січ – столітня колія.
Червоні роси видзвонило віття.
Калинове багаття молоде.
Маленький хлопчик, що складає вірша,
достиглі ягоди до рота собі  рве.
Тепер і щастя тридесятим  тратом
довбає дуба зморшками долонь,
а клени вернуть спомини за садом,
де і весна пощезла немов сон.
Як ти плела лозинки винограду,
краплина сонця випала з вина,
а я зійшов з лебединого раю
у лебеду Славутича-Дніпра.