Забриніло — і незчувсь, як відбриніло,
Обвалило душу і — пішло,
Все, що мало, все і оголило,
І душа вже дзеленчить, як шкло.

…Рання ніч, і небо прокололось,
Визірнилось, мов дитя мале,
Й озива овечий мене голос,
Мекає Миколою мене,

Що воно від ніжності збриніло,
Щезло ненадовго, назовсім,
Лиш в туманну барву перебігло
Подихом із іменем моїм,

Що воно від розпачу щасливе,
Там, де кінь, лошиця і лоша,
Щоб в провалля хмарне та звабливе
Сторчма не звалилася душа…