Вночі, середночі хтось тихо До мого Слова підійшов І став дивитися і дихать, І я відчув: так диха лихо, Так ходить лихо — Час прийшов. Прийшов і став. І вже нікуди Не заховатись, не втекти, Не загубитись поміж люди, Не замінити серце в грудях, Нікого в світі — Час і ти. Прийшов і став. І я побачив: У погляді його сухім Ніхто не любить і не плаче, І не біжить ніхто, й не скаче, — У ньому — однаково всім. Усім однаково: і сущим, І тим, що будуть, що були, Однаково морям і пущам, Словам безсмертним і вмирущим — Нікому слави і хули!.. Та я сказав: що хочеш, Часе, Усе віддам тобі по край — І юність, й молодості чашу, Життя сьогоднішнє й вчорашнє, Лиш Слова мого не чіпай! Не зачіпай його, малого, Не бий його і не пали, Бо перед ним іще дорога, Бо перед ним багато й много, І ми із ним ще не жили! Ще все нам з ним — передсвітання: І перші сльози перших снів, І перший сніг з усіх снігів, І перший берег з берегів, Й любов ота, що є остання! І гуркіт молодої зливи, І тьохкіт серця уночі, І білий цвіт, і камінь сивий, Солодкий сон оси і сливи, Й сови у присмерку сплачі. Ще все нам з ним — сама тривога, Ще все нам з ним не відбуло, Ще все нам радісно і довго, Ще все нам з ним, — як перед Богом Кажу тобі, — не перейшло!.. Все те, що хоче, — обіймає У неодмінності своїй, І Слово серцем напуває, І Слово більше не вертає… Моє ж живе ще — пожалій!.. Я знаю, ти в своєму плині Нікому спуску не даєш, Ані державі, ні дитині, Ні сивині, ані дружині! — Безсмертно сієш, смертно жнеш! І з невблаганними очима Ти йдеш крізь вічність і крізь мить, І темінь в тебе за плечима, Й поперед тебе мла-темнина, Й тобі нічого не болить! Чи солодко, а чи солоно Тобі дарма — нема чи є… А тут — і трепетно й шовково! — А тут животворяще Слово Мого народу і моє! Це слово людської надії, Це слово крізь хрести і прах, Крізь пил віків, усе в сльозах, Пробилось, вижило, зоріє, Горить у мене на устах!.. Вночі, середночі хтось тихо До мого Слова підійшов І став дивитися і дихать, І я відчув: так диха лихо, Так ходить лихо — Час прийшов… |