Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Тоді від чого ж якось так мені стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я…
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?!
Чи, може, я не маю ні народу,
Ні мови, ні свободи, ні життя,
І, як собака за чужинським возом,
Плетусь собі, вдоволений шматком,
Що кинуть з того возу, га?.. Не знаю…
Та певно знаю, звідкіль взялось
В мені це почуття: Воно від космосу!
Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось, згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі —
Народи глянули на небо і під ноги.
Про що в ту мить подумали вони?
Мабуть, про те, що їх гнітить віками,
Применшує, і робить злими, темними…
Не знаю… А зрілість кладе руку на плече…