І правда - мов пекучі вишні
зявляється на стовбурі старого вяза –
"і не питай звідкіль!"……..
у серці дірами палахкотять прощання
(сонце є, сонця нема) і зустрічі ….

Кора – не вміє відчувати – їй
, тінь від віків, і прохолода, біг мурашок
і звиви добрих змій на шиї,
їх сповіді - на двох сторінках списані спини
старого дерева….

….Хто босими ногами без драбин
на віття вяза застарілого залізе?
Хто зїсть з долоні – кисло-гірко-солодку правду
перезрілих вИшень,
невІдомо як, звідки на менІ прорісших ..?
- Дівчисько з невідомості – в саду
накрАде груш, надивиться на зорі,
надихається тишою миттєвою – в ЧУЖОМУ
недозволеному,
допоки спить дідусь з його берданкою, в обіймах, вірною…
І  їй спадуть на очі – вишні з Вяза,
і в серці світу
зрониться питання
- про що він плакав так непереможно, радісно
що стали сльози – вишнями ?!

- «Їжте, дітки, вишні… з долонь немитих - найсмачніші» !