(відповідь на вірш Юрка Космини про розпусну Одарку)

була весна, спадав на плечі вечір,
зоря палахкотіла вся оця,
верталася Одарка в дім лелечий
одна як перст, без жодного Гриця.

де він подівся, ми того не знаєм,
можливо, зрадив з іншою, кобель...
важливо, що вона тепер одна є,
сумний в життєвім морі корабель.

та головне, що ріднеє гніздо є
(де люд вуаєристський вже чека)...
аж раптом все накрилося     мідним тазом —
таке воно життя без мужика.

газдиня бачить: пара малолєток,
розкидавши по хаті негліже,
завзято, безсоромно та конкретно
злягається під камери уже.

звичайно, спалахнула миттю сварка,
загарбницю прогнали із двора...
ну, хто б із вас, шановні, як Одарка,
тій курві патли не повидирав?!

і тут свій хід зробив альфонс-сирітка,
підступніший за тисячу чортів —
не захищав свою пом'яту Квітку
і з нею у екзиль не захотів.

Лель аж ніяк від сорому не луснув,
він згоден гріть одарчине яйце...
то хто, скажіть, тут зрадник і розпусник,
то хто тут проститут, кінець кінцем?!