Авторський переклад з російської Ч Е К А Й С О Н Ц Я К а з к а Кожна людина на щось чекає. Тому що життя – це очікування. А різниця між людьми в тому – чого вони чекають. Якось, коли горда ніч вже поспішала піти, не бажаючи стати бранкою юного ранку, на тихому березі величезного сплячего моря стояв звичайний маленький хлопчик. А довкола – сіре море, сіре небо, сірий пісок. Весь світ здається сірим, коли немає сонця. Але хлопчикові дуже хотілося, щоб море було синім, небо – блакитним, а пісок – жовтим. Тому що так радісніше. Він стояв і дивився вдалечінь, не відриваючись. Він чекав сонця. Прокинулося море – захвилювалося, переповнене очікуванням. Стрепенулося небо. Посвітлішав пісок. І ось… З'явилося сонце… Воно поклало до ніг хлопчика сіяючу діамантами золоту дорогу через все море. Море засміялося. Синьо-зелене море. І небо засміялося. Ясно-блакитне небо. І пісок засміявся. Світло-жовтий пісок. І хлопчик засміявся. Тому що в середені в нього, немов кошеня, що гоняється за сонячним зайчиком, застрибала радість. «Добре бути сонцем, – подумав хлопчик, – тільки воно з'являється – всі радіють». Раптом повіяв вітер, закрутився стовпом пісок. І коли він заспокоївся і улігся, біля хлопчика сидів великий старий чоловік у золотому плащі, ніби зітканому із сонячних променів. Голова його була схожа на земну кулю, вкриту білою піною хмар. Очі старого були блакитні, як небо. А на губах грала добра сонячна усмішка. На його колінах, як дві віддані володареві собаки, дрімали великі, бронзові від засмаги, руки. «Здрастуй, малюку, – сказав старий голосом м'яким та теплим, як повітря, напоєне сонячним дощем, – я чув, що ти хотів би, як сонце, дарувати радість. Це ж так просто, малюку. Для цього потрібно пройти стільки доріг, скільки зморшок на моєму обличчі; і на кожній із них, зустрівши ворога, сміливо вступити з ним у бій, а зустрівши друга, віддати йому все, що маєш. Ти знаєш, малюку, де народжується сонце? – Якщо піти цією морською дорогою, усипаною діамантами сонячних відблисків, можна дійти до Берегу Вічних Квітів, де височіє скеля золота до самого неба, невидима для людей, вічно жадібних до золота. А на її вершині місто народження сонця. І там, в цьому місті, люди, що радість дарують, як сонце. Вони пішли туди, залишивши тут сонячне світло своєї душі. Одні пішли давно, інші – нещодавно. Але всі вони вічні, як сонце. Малюку, якщо ти з честю пройдеш всі дорги Землі, сюди повертайся останьою з них – на берег цього величезного моря, в той час, коли чорна ніч тане на неосяжному язику неба, як на твоєму язику білий кусок цукру, – і дивись у далечінь, не відриваючись. Чекай сонця. І коли там, де ще не закінчується море, але вже починається небо, з'явиться величезне яскраве сонце, порівняти яке не можна ні з чим; коли воно покладе до ніг твоїх сіяючу діамантами золоту дорогу через все море, до тебе вийде молода привітна хвиля в синьо-зеленому струменистому платті, з намистом із білосніжних коралів, і простягне тобі руку, одягнену в ажурний рукав, витканий з дрібненького бісеру морських бризок. Малюку, дай їй свою руку. Вона відведе тебе цією морською дорогою у пречудове місто у світі, із мільярдів прозорих росинок і із чистого сяйвого світла, оповите гірляндами райдуг, сіяюче радістю місто – місто народження сонця». Старий замовк. Вже вечір, тягнучи за собою перламутровий оксамитивий плащ, ліниво побрів по небу, де-не-де запалюючи зірки. Одну запалить, іншу пропустить. А потім з незримого замку, побудованого навкруг землі, вийшла ніч – Королева Вічного Трауру за померлим днем. Велична, строга, вона йшла, запалюючи незапалені вечором зірки; і паж її – місяць ніс за нею срібний шлейф її чорного шовкового плаття. Повіяв вітер. І доніс із темряви голос старого, що віддалявся: «Прощавай, малюку! Чекай сонця. Тому що життя – це очікування прекрасного». ---------------------------------------------------------------------- Ж Д И С О Л Н Ц А Сказка Каждый человек чего-то ждет. Потому что жизнь – это ожидание. А разница между людьми в том – чего они ждут. Однажды, когда гордая ночь уже спешила уйти, не желая стать пленницей юного утра, на тихом берегу огромного спящего моря стоял обыкновенный маленький мальчик. А вокруг – серое море, серое небо, серый песок. Весь мир кажется серым, когда нет солнца. Но мальчику очень хотелось, чтобы море было синим, небо – голубым, а песок – жёлтым. Потому что так радостней. Он стоял и смотрел вдаль, не отрываясь. Он ждал солнца. Проснулось море – заволновалось, переполненное ожиданием. Встрепенулось небо. Посветлел песок. И вот... появилось солнце... Оно положило к ногам мальчика сверкающую бриллиантами золотую дорогу через всё море. Море засмеялось. Синее-пресинее море. И небо засмеялось. Голубое-преголубое небо. И песок засмеялся. Жёлтый-прежёлтый песок. И мальчик засмеялся. Потому что внутри у него, словно котёнок, гоняющийся за солнечным зайчиком, запрыгала радость. «Хорошо быть солнцем, – подумал мальчик, – только оно появляется – все радуются». Вдруг подул ветер, закрутился столбом песок. И когда он улёгся снова, возле мальчика сидел большой старый человек в золотом плаще, будто сотканном из солнечных лучей. Голова его была похожа на земной шар, укрытый белоснежной пеной облаков. Глаза старика были голубыми, как небо. А на губах играла добрая солнечная улыбка. На его коленях, как две преданные хозяину собаки, дремали большие, бронзовые от загара, руки. «Здравствуй, малыш, – сказал старик голосом мягким и тёплым, как воздух, напоённый солнечным дождём, – я слышал, что ты хотел бы, как солнце, дарить радость. Это же так просто, малыш. Для этого нужно пройти столько дорог, сколько морщин на моём лице; и на каждой из них, встретив врага, смело вступить с ним в бой, а встретив друга, отдать ему всё, что имеешь. Ты знаешь, малыш, где рождается солнце? – Если пойти по этой морской дороге, усыпанной бриллиантами солнечных бликов, можно дойти до Берега Вечных Цветов, где высится скала золотая до самого неба, невидимая для людей, вечно жаждущих золота. А на её вершине город рождения солнца. И там, в этом городе, люди, как солнце дарящие радость. Они ушли туда, оставив здесь солнечный свет своей души. Иные ушли давно, иные – недавно. Но все они вечны, как солнце. Малыш, если ты с честью пройдёшь все дороги Земли, сюда возвратись по последней дороге – на берег огромного моря, в тот час, когда чёрная ночь тает на необъятном языке неба, как на твоём языке белый кусок сахара, – и смотри вдаль, не отрываясь. Жди солнца. И когда в том месте, где ещё не кончается море, но уже начинается небо, появится огромное яркое солнце, сравнить которое нельзя ни с чем; когда оно положит к ногам твоим сверкающую бриллиантами золотую дорогу через всё море, к тебе выйдет молодая приветливая волна в сине-зелёном струящемся платье, с ожерельем из белоснежных кораллов, и протянет тебе руку, одетую в ажурный рукав, сотканный из мельчайшего бисера морских брызг. Малыш, дай ей свою руку. Она отведёт тебя по этой морской дороге в прекраснейший город в мире, из мильярдов прозрачных росинок и из чистого яркого света, обвитый гирляндами радуг, сверкающий радостью город – город рождения солнца». Старик умолк. Уже вечер, волоча за собой перламутровый бархатный плащ, лениво побрёл по небу, кое-где зажигая звёзды. Одну зажжёт, другую пропустит. А потом из незримого замка, построенного вокруг земли, вышла ночь – Королева Вечного Траура по умершему дню. Величественная, строгая, она шла, зажигая не зажжённые вечером звёзды; и паж её – месяц нёс за ней серебряный шлейф её чёрного шёлкового платья. Подул ветер. И донёс из темноты удаляющийся голос старика: «Прощай, малыш! Жди солнца. Потому что жизнь – это ожидание прекрасного».
|