На березі рік Вавилонських
зростають умиті сльозами,
невидимі жодному оку, ядучі - із памяті квіти ….  
Повз нас і крізь нас протікають
їх ріки – залізом …  Ми ж тільки
є згадка, є зболений спогад
про бАтьківський рідний Сіон…

На вербах далеко, за краєм,
повисла покинута Пісня
ніхто вже її не почує -
мовчать спраглі вигини губ.
………………………………
- Веселощів гурт невгамовний
гукає нам: «Чом не співаєш?!»
і тягне у радісне коло,
ми ж тіні мовчань – мовчимо…
… Ніде, і ніяк, ні на скільки
на цій чужині не присісти
німій нашій зболеній Пісні…
вона лиш майне нам крилом
і глухо вертає додому,
де –
осиротілий
наш Бог….

Язик нам зізсох -
серед  ситих
веселощів вавилонських
не вимовить він вже нічого
крім знищеного, забороненого,
забутого: «…Єрусалим…!...»

Преславний Великий Боже
запам’ятай те навіки:
чужинців банкети, їх крики,
на каменях  наших руїн.
нехай це всіма забуто,
і Всесвіт уже не згадає…
-   А ти пам’ятай це  Боже!
всім Часом запам’ятай…

Блаженство – стікає сльозою
і потом з чола Твого, Боже,
блаженство неісповедиме
утрат, і пустель, і мовчань…
І дітки, майбутнього пагінь,–
розіб’ються лихом об камінь
зруйнованого Ієрусалиму,
якого ще досі нема...