Ці їбучі піски засмоктали по серце
у бретонській лагуні Віктора Гюго
залишили лиш ніс ледь
жевріючим перцем
між руками до неба
від пахвів ого
Та я народився на старість
коли вже б’є неміч й журба
з гамана душі вже
вудушує скнарість
по краплі дурного жлоба
Вродився наново панове
коли вже всі зубки гудбай
коли вже трясе як полову
та безкоштовний трамвай
Книгарня вельми гарна
зотліла в голові
лишився лишень попіл
на всивілій брові
Коли з люстра в докорі
дивит ранок обличчям
зношеним як черевик
що їсти просить підошвою
і ти до нього ніби звик
та важко хлюпаєш водою
Як файно зранку ріпу чухать пазурями
нічних думок вичісуючи стиглих гнид
най ген летять до довбаної мами
і не псують проснулий краєвид
Майбутнім марення чи спогад  
все то є розуму отрута
про неосяжність порожнечі здогад
й причин страждань позбута скрута
Гуйня усе безглузда метушня
гонитва марна і марнот марнота
сліпих бажань рачиная клешня
та для їх звершення дурна робота
Хтось там хоче дохуя
ти ж не хочеш ніхуя
Якщо хоче то хай дроче
на катренів сенс пророчий
Фантомний біль позбутого кохання
най не бентежить більше міокард
в сметані кислій млявого світання
де ранок вкляк зіщулившись на старт
Не тра мені твого борщу
до біса шпондер пляцки й бігус
лише патьоки пристрасті дощу
й твоїй розчахнутій троянді
кунілінгус
Та все ж калину підіймать
то не бірозкі цілувать
неопалиму вогняну купину
що горілиць лягла й не має моці встать
з-під артобстрілом зваленого тину
Та зваж часи оці зійдуть на пси
ущухне враз борня
й не буде лізти в кожний мозк
про наглу смерть дурня
Та зваж загасне вмить запал
шугне під піну днів
й забудеться дощенту все
що ти отут наплів