Дід німотно підвівсь.
Перший син Тихон
приніс повні чотири
барила мертвої води.
Покрихтіло
аж вздовж всього Дону
старе коромисло.
Другий син Кирило
приніс свіжої,
живої води до печі.
Третій син Ігор
підійшов до джерела
із торбиною .солі
І пішов собі мовчки
в подорож до війни.
Визріли віщі голоси
із молодих чижиків,
і пристали хто куди,
до сміливих соколів.
Від нових північних вітрів
притишивсь дід Свирид
попід зимовим лісом.
Поспішили... сини...

Дід, ти, що, тут один,
з коромислом
із барилом
жорсткої водиці
з донської криниці.
Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп.
Зойк родини в рідині.
Помітив білий дід
білий вирій,
і білі щоки
в торговій лодіїв,
мовби прозрілось.
Чи то придонські
виловились хорти.
Чи тож, нові вороги
пропливли з півночі
по Дону вниз.

Уночі твій білий дім,
подивись, геть згорів,
Посивіли чорні брови,
мов вісім крокв
за вісім років.
Із одного комина
вистрибнув
білий кіт,
і до живої води.
Тільки зник поголос
поміж ніжок постолів.
Хтось відчинив
дві хвіртки до вдови.
Діду, прийшли
поміж чорні броди
вороги з півночі.

Ввійшов  в дім синій
колір жовтого обрію,
із лісів прийшов,
він із Стьопочків.
- Ти, непотрібний дід,
висохлій жінці, вдові.
І Микола вистрелив в діда.
- Ти, що не повірив собі?
- Ти гроші їй винний.
Посочились дідові сльози.
Притихли його чорні вії.
І тільки живий посвист
північних вітрів
в Чорнім морі.

Сивий дід зміг тихо-тихо
виговорити щось про свідків.
Він виходив до Дону з дітьми
до своїх солов'їв в жито.
Потім в Дон-річку входив.
Вчотирьох ловили вони
по три слизьких линів.
Похололи в них криві
носи в комірчині від крові.
Під світло грізної зими
вигоріли їхні сліпі очі.

Ти, би, торішній вичин
шкіри вточив собі,
що висить поміж
липових стовбів.
Тихон, Кирило, Ігор -
забриніли три ножі.
Живі сльози вдови
до хоробрих синів.
Ти собі, білий дід,
хоч щось, проговори,
бо скоро всохне
лиходій Микола.

Повосковіли шість свічок,
пострівілись святогорські ікони.
Господь, хоч ти пригорни,
хоч трохи моїх рідних синів.
Живі вії святої Покрови,
повороскли ви мої, рідні.
Окрім вірної довіри синів
білий дід виходив зі снів
всі довгі роки війни
з коромислом волі.

Одірви озлобні зіниці гоблін
від горщиків, від борщів.
Вибіли в сьогоднішній дрімоті
сивий хробіт Свирид.
Новий війт з коромислом,
за дітьми вийшов
від  вдови і пішов
собі в сіверське військо.

Добрий хліб вродив
їм би цим літом,
то ж до пісні звикли,
і нічого  його то війни,
окрім збитків і злиднів,
окрім лихобіди від води.
Чи відмовили би їм, волі, -
ні, схотілось пожити доволі.

Скільки сили тобі, дідові,
років голосити трьох синів.
Коби один син підбіг
з твоїм коромислом
до гіркої води, і випив її,
тоби другий син, лихий, -
із хлібом і молоком з'їв
би всіх своїх ворогів.
Дід провів очі по мисці,
третій син посивів
із нізчимних борщем.
Од вічної ноші коромисла,
то й жіночі ноги
викололи всі шпички.

Дід з нізчимним борщем
все життя прожив,
то з одним лиш горбом
весь вік проробив.
Як, і досі бідні хлібороби?
Донські, бідолихі роботи
в золотистім борошні вдів.

Досі криваві посіви
озимини живі.
Бо зимові сніги
із вирлиці крові
тихо пройшли
під чорні дощі.
Один рік зробив
лиховіщими
трьох донських синів 
і до війви розкошними.
Скоро звикли вони
до війоржистих зим
і до солоних снігів
попід міцні крокви шахт.

То хоч би, Ігор
вніс коромисло в дім,
щоб воно підвисохло.
То ж би хоч ти, Ігор,
хоч трохи випив би живиці,
чистої води із криниці.
Бо тобі боронити
своїх дочок і синів
від моськовських гориничів,
поміж  рідних сіл і міст
вільної України.
І коромисло те, ще не всохло би
попід крокви кривавих снігів,
і корисливо провислих днів ...