Я так довго колотилася у ці двері,
так відчайдушно благала, щоби впустили,
що їх, по-перше, закрили,
а, по-друге, той, хто за дверями, став удавати,
ніби в хаті нікого нема,
і я встигла вже зрозуміти,
що колись можна було увійти,
і на мене чекали,
але зараз, коли вже так вийшло,
треба ломитися
колотитися
і благати,
щоби той, хто там ходить у м"яких пантофлях,
хто підходить з тієї сторони і прислуховується,
що я там роблю, коли не стукаю,  
наче дятел, що  
прислуховується до дерева,
щоби той, хто вже вивчив
усі мої ритми,
усі мої рими,
хто вже знає, як я дихаю, коли втомлюсь,
коли їм,
коли сплю,
хто вже знає
яке в мене обличчя
які рухи,
які руки,
зрозумів, яка в мене білизна
і вирішив, що вона тут не лічить,
бо білизна - це двері,
які неможна зачинити,
мав зі мною 1001 і 1 ніч,
народив сина
збудував хату
і дерево посадив
у думках
мені двері свої відчинив,
щоби я пішла геть