Це вони без уваги йдуть в ногу з добою. Хоча їм це невтямки, що йдуть незграбно, згарячу заганяючи в ноги колючки, вимучуючи себе до краю переродження. Вищі від самих себе ці несамовиті добродії. До речі, без кінця-краю невгамовні на радощах щастя та на безвісти слави бачать уві сні і наяву диво, що приховане. Гаразд, не сьогодні-завтра усі будуть на самоті, ото ж тоді згорда заговорять на відріз їм їхні слова, - а ти один незугарно закричиш без ладу навперебій до себе. А то кволо, а то з гарячу ти босоніж біжиш то убік, то до краю прірви заодно з усіма, аби відчути себе, як востаннє, - отаке це пришиблене життя. Врешті-решт, сівши при дорозі, у пітьмі, самому собі стямно закричати від болю, говорячи у вічі правду, зрозуміти себе. Ось так. Розмовляти думками про себе. А потім охнути від жаху. І тихо заспівати, ледве, ледве дихаючи. Дарма, що поет росте, нехтуючи глибини, розшарюючи сенси та смисли плину річки. Неабияк проживши і попрацювавши на славу мові, зробивши лише оскілечки, віддає напризволяще свій хтозна-який вибір. Добре було б розділити свій хист на троє: відвернутися від вимученого життям люду; без надміру крикнути брехуну зозла жах; з переляку повірити у дієвість свого слова.
|