Куди подітися від дум,
Що як отрута ятрять душу
Й вселенський розсівають сум,
Який в собі носити мушу?

Й не відхреститися від них,
Не заспокоїть молитвами.
Творець цих дум - не власний гріх,
А зло, що ходить поміж нами.

Воно тривогу нагніта
Й руйнує сподівання, мрії.
Не дні проходять, а літа
У стані суму й безнадії.

Вже загубилася й мета
Серед буття трагічних віхол.
І шлях в майбутнє зароста
Травою, що зоветься лихом.

Та десь у серці, в глибині,
Ще й досі теплиться надія,
Що пройдуть лиховісні дні
І знову повернуться мрії.

Колись, ранкової пори,
Думки розсіються трагічні.
До них вернуться кольори,
Бо, попри все, життя ж бо вічне.