Я не прагну спокою, хоч він на порі уже, наче.
І це істина є, а не просто банальні слова,
Бо нуртує в судинах ще кров по-юнацьки гаряча
І під сивим волоссям ще думка мрійлива жива.

Іще юність весни я не можу сприймати байдуже,
Щирий усміх її серце ніжно моє обійма,
Зігріває теплом припорошену снігом вже душу,
Та я спокій жену, бо мій вік — це іще не зима.

І ровесникам я побажаю спокою не знати,
Бо життєвого пульсу у ньому ми втратим биття.
Просто треба в минуле поменше нам всім зазирати,
Щоб наснага була без тривоги іти в майбуття.

Та й не звикли ми якось в своєму житті до спокою.
І так хочуть ще очі побачити нові світи.
Ще попереду день, тож ми маємо час для розвою.
Належатися встигнем, а нині нам треба іти.