Матерія буття довкіл уже жовтаво поруділа, заіржавіла на металобрухт. Яка ж то втіха й радість тиха, що нікому діла нема до тебе, й свій рандомний рух і нюх скеровуєш у хащі й пустку, в прозорий тлум завмерлої води, мисливський носа ніж сховавши в распіратор хустки, щоб не-дай-бо нанюшити зфальшовані сліди. А там, де не зустрінеш  – й нащо? – двоногої суєтної душі, тобі розчахне нетрі хаща та вдмухне паротягом анаші, добутої з кори та очерету, із моху, листя та грибів, замовлених у павучинім інтернеті з мережі дідівських гробів. Так серця шлуночку судомно стане, боржомом забуркоче у бжусі, згадавши люте соло Карлоса Сантани так заманеться вицибнуть з трусів, щоб лісом голяка гасати, мов очманілий рокендроллом троглодит, нап’явши з хутра волохаті шати під той Сантани сатанинський хіт. Та то все маячня збоченська! Жени від себе сраним віником її, позбуту логіки з життєвим сенсом, що так мужчину верне від сім’ї, як пса голодного від кістки чи від жабеги боцюна, гарантія на повний винос мізків та мріям на кар’єрний зріст хана. Тож висни тихо. Кіпішнутись ще встигнеш згодом, постривай! Не завше варто буть з народом, що пре зсередини трамвай. Сиди, втикай в природи лоно та пуп «яко землі на небесі» – омфал бурхливий нарозгоні, запханий прямо у бжусі. І най ковбасить, теліпає, по шкірі брижами жене й вібрацій горобцева зграя жоден куток не омине. Аж раптом стало, зупинилось, водночас зупинило все, солодом млосним вздовж рамен розлилось і дрижаками не трясе. Лише відчутно кулю в бжусі, що стрелив Штефан в Довбуша, та весело свербить у носі очеретяна анаша. Та куля розростає лоном в гиляк біфуркаційних жмут, драбиною хребців нагору пурхає еоном, що миттю розлітає зграєю гаруд. А потім просто з піднебінння шугає Ніагарський водограй, гуркоче гроном об розчахнуте каміння, шукає прірви новий край. Та дзуськи, зась! Замкнулась пастка, ретортою поглинута спіраль мавпі малює хвіст в пустелі Наска та пунш підпалює Святий Грааль. Гуде алхімія весіллям. Трунки гіркі та солодко злягтись пошлюбленим земним стихіям та зринути в космогонічну вись. Матерія буття довкіл уже не поруділа – погніділа! Аркуші листя щільно склала в грубий стос. Яке ж то щастя, що нема нікому діла до тебе, в хащах схований даос.