«Життя — театр, -- сказав поет, -- в  якому  люди—лиш  актори,
всі ролі завчені давно, слова—лиш  звук,  реальність --сон.
Старий  історії  рельєф  --  нудні  спіралі  і  повтори,
завжди  відомий  результат, гнітючий,  довгий  марафон".

Друг відповів йому: «І  все  ж, у  цій  давно  набридлій  п’єсі
між декорацій миготить присутність  більша,  ніж  твоя,
не відповідна до кінця сухій придуманій  адресі
й  пташиній клітці звуковій, що в ній живе твоє ім’я.

Уся палка твоя  любов  не  є  любов’ю  до  земного,
лиш  древні  спомини  про  рай і  спрагле  горло—привітать
тих,  хто  чекає  вдалині,  за  нерозвіданим  порогом,
поза  ролями,  що  колись  ми  всі  погодились  зіграть».