Що з тобою, юродство! Шурко, - хутко в бурсу! Чув про бунт. Осуд погрому. Шустро, додому. Хоч лобом! Од, дурко. Прогул знову. У школу! То й тут поволоводжусь з тобою! У койогось дурного продзвонюють мобу. Отут, в кутку посуду, жмурюсь, покуштую огозлою з Ольгою. То що було з Хомою? Був штурм! Чудово! Шурко! Кузьмо- кругом! У суд, - з фронту! - По колу огонь! Нудно з докором. Мозоль - в гробу. Той, що був - з одною ногою - то збоку чорт. У нього отморок з позолотою, з головою. Пойшов, у нову Вовчу - з мосту, од чорт! У тую холодну воду, в дохлу Сосонку. У Куцого було око з шнурком. Обходжують мою кров, мою зозулю Мотрю, мов могучу плоть-бомбу. Ох, прочув з Тютьок котрусь Мотрю, взув обруч фортун, здув з торгу в круту скруту, вгнув колючку з дурного глузду. Тут то Дорош, всунувсь в довгу дорогу боргу, здобув добру долю й цокотуху-довбню. Шурко, дошкуль, цю свою ногу ступою, - мо, досхочу помолюсь тугою про твою дорогу душу й мою любов. Змовкнув з гуртом, почую од вух той дух. Розумно обдумуємо цю хворобу. У отойого, що до джуру, був облунь. Здобув Шурко чуть духу з кров’ю, бо скоро його просту душу просто зб’ють з розуму, уб’ють по-тупому, по горшку. Шурко, то спробуй! Ну, що молокосос? Дужо з тяжкою ногою кожному, потороч бовдуру чуб, в нього отой вогонь спокус з людського сурового болю, з польотом торб мотлоху, з озором тортур й гонору, що од судного згубу до золотого гробу. До всього цього будь здоров, конструктор порожнього хорому, з нуждою по всьому дому. З любов’ю всунь йому в руку хоч грошу, в душу, мов отой костур глухого в грозу! Що до того, що про щось - Шурко! Проколупнуть слухом його глуху душу? Що до того, що лопнуть тут, поб’ють його буйну голову моржулькою? Ото хворь вух, одур сухого супу в голодному шлунку гонору. У мойого журу був тулуб пуху з зубозйомом, з мором вуст, з-дозором-позором рук. Когось щось здуло, оцю вороньку, сонцюльку Року, в брюхо народу. Од, одоробло! У твойого смутку, Шурко, огур! То пробудь службу взводу в поту, з ротною дружбою, з кощубою од споду. Шурко, ой, з лоском погублю свою нову мову. Розковуй голуб норову у мозочку, Мушу до того з бору-лукомору - в чорною зорю. Чомусь одно його товчу, його нову мову, бо гудло одубло од вух в одну губу, вчу формулою, вчу з ослоном ногу в руку, ворушусь голобородьком в морозочку. Мучусь! Про цю гюрзотну купу гноту в гробу, - ну, до чого? То ж цю мокру кукурудзу - отут, Шурко, - в воду Дону. Обухом з мосту усю цю босотню муру, - бо уб’ють мого Юрку, - зб’ють у воду Дону. Гуторю про свою сторону з поробтуролою косою. Сходу просто й скоро прокошую посохлу в стогу вгору. Побудьмо, з любов’ю, Шурко, оком всмоктуй воду, бо потурбуюсь культурно про твою попову сльозу. Од що, упокоюсь, бо з вдвох, щось одно прошу, бо то уврождуюсь з докором, бо то уброждуюсь з одкошом, бо то укрождуюсь додому у цю голу душу, мов у чутку дупу з горою гною. Доводжу чуйно скорч про цю тюрму королю в «усьому», мов розову дулю голодному всунув в здорову мошну. Ото, бздуром прокручуюсь, мов молодун бубонь. Гунтось мудру скорботу, бо шось, Шурко, струм здув мою коротку ноту ноктюрну. Мужньо, Шурко, споруджуй БУДРОСТ по слову, з голосу. У ньому помру, мов отой бовдур, з дзюбом й з тугою, Ось цю голову мою, путню з розплугу оголошуй. Гостро прословлюйсь в слово по колу, по дольному, То що доброго, вогонь-слово, когось просуну в судоцтво роздруку, Бо-тож-бо й воно, що його кожну долю промолюю густотою, до мочок прогосторюю мову свого окультового роду. устроюю тюдору русову богосодомну попсу збуту в культ дум. Шурко, бровою вгнув, оком моргнув, вуста згорнув. У провулку з трудом змолов штурм, мо, пробуюсь з добром в злобу днюх. Тю, Шурко, чому , об цю свою омуть проголошують клубному гонору, мов чуждую суть?
|