Ми живемо у «дивовижний» час.
Та ці «дива» — мов з терену вінок.
І їх довкола стільки вже у нас,
Немов в старім кожусі дірочок.

І що не день, то все нові «дива»,
І що не день, то все складніше жить.
Лайливі вщент вже вичерпав слова,
Якими все це можна оцінить.

Й надалі нас чека не менше «див»…
Насамперед на себе подивись.
Можливо, сам ти ці «дива» створив?
Якщо не зараз, то давно колись?

Бо кожен з нас суддею прагне буть,
Як символи моралі й чистоти...
А може, ті «дива», що нас ще ждуть,
Сьогодні творимо вже я і ти?

Тож праведника тогу ти зніми,
Що на себе зухвало начепив.
Коли суддею власним будем ми,
Гадаю, в світі стане менше «див».