Пригадую: вона – на схилі літ,
на припічку, задивлена у світ,
оглушена життям, яке пройшло;
засніженою нивою -- чоло.
Мовчали ми – та з різних-бо причин,
не промовляли й слова на почин:
мені було ще нічого сказать,
на ній була сторонності печать.
Її селянські руки ще могли б
оповісти про буднів шир і глиб,
про неповороткий фізичний світ
і тисячі не зроблених робіт.
Та все воно тоді було не те,
і душу їй млоїло щось "пусте" --
важливе, що манило вже давно,
що і "письменним" знати не дано.
А потім вона гірко відійшла,
зрівнялася могила й заросла,
закінчився невидимий політ,
не знаю, чи  залишився хоч слід.
І я тепер продовжую дозір
(а сенс життя – такий ухильний звір!),
тримаючи долоні в фартусі,
мовчання нори знаючи усі.
Якби вона зі мною ще була,
сиділи б ми у хаті край села,
було б щось надвечірнє, неземне,
і ми б тепер мовчали про одне.