1 Закуті у дзеркальні оболонки, усі в лусці із електронних схем, вони були митцем психодизайну вкарбовані у вакуум буття молекул, що, розірвані на клапті, зі світлом разом бігали по вирвах обгризеної вибухами кулі планети, на яку вони напали, із червоточин видершись у світ історії, якої не було у внутрішньому просторі думок і зовнішньому часі різних мов. Тож, вдаючись до звичних балачок, земляни вперто їх не помічали. 2 Спускаюсь, позіхаючи, із ґанку… Потягуються тіні в гіллі снів… А татуйовані стежини ранку ще тихо сплять під ковдрами гаїв. В небесне тіло, солодко й поволі, вага вертає м’язів торжеством… Галактика, мов перекотиполе, закочується вже за космодром. Я знову тут. Закінчена дорога до цих прилук від марсіанських дюн. Чому ж вібрує в спокої тривога, мов квантові акорди суперструн?! Сто вимірів самі себе гортають і от я бачу те, як навкруги лискучі ртутні гейзери гойдають країни амальгамні береги. Вони своє скидають маскування, немов орда з себе скидає Русь, і дивляться в моє гараздування. Я в дзеркала знетямлено дивлюсь. І липким острахом змиває шкіру, і піною стає в морях вода, і пікселі космічного фронтиру уносить вітру вихрова біда. Оголений, без звичного скафандру пісень, картин, романів, теорем, стою і розумію: мої мандри не головна з усіх космічних тем. Є інша тема в люстрах снів і вражень гнучкої паралельності світів… Ось дві дзеркальні пихи відображень завмерли на перетині часів.
|