вона говорить собі ні я більше не буду сумувати,
двері більше не буду на ніч відчиненими залишати
в надії, що він повернеться, а в нього немає ключа, бо давно вже поміняли замки
знову почну відповідати на телефонні дзвінки з номерів незнайомих
влаштуюсь покоївкою в найкращий готель цього міста з кімнатами в радянському стилі
напишу всім, кого давно не бачила, що домовленість в силі
треба тільки набратися сил і в себе прийти
всі пігулки від самоти викинути в смітник, поки світ цей зовсім не зник
не розчинився у воді гіркуватій з-під крану, роз’ятрювати цю рану
до забуття, до втрати чутливості нервових закінчень
вона говорить собі він ще таблицю множення цю не вивчив
отже його ніколи, мабуть, і не було
скоро весна, час протерти запилене скло
вона говорить собі багато чогось, що мало б втішати,
виправдовувати життя, люди зникають тут по одному
все це можна списати на серпневу втому, поганий сон, тісні вагони метро
не списуй контрольні у них, там самі лише помилки
переписуй потім це все, що не виправиш від руки
ось він повертається, з тої сторони дверей зачинених мовчить,
вона так чекала на цю мить,
а тепер нічого в душі не ворухнеться, голос не тремтить
повторює ім’я, вже не пам’ятаючи, кому належить воно
проводить пальцем по склу, треба справді протерти від пилу вікно