Катерині БОРИСЕНКО ***1*** Нашумів нам кінець світу у цей серпантиновий вечір. Я веселий. Ви з пророчими вежами та апокаліптичними потрясіннями ще віщі. За вами в галасі згадав, як дививсь туди, де сховався Бог з чварами. Він, патлатий і галасливий, – сів за брамою з молотом у молох-саду. Я у Вінниці шукаю його журбу та заблукалі трамваї, як мене ознобить, утім їх проковтне безвість з прокляттями і буде курява над столицею. Один труп вже виплив у многоголосій добі-вбивці на трьох дорогах. А ви подивилися би до каламутного обрію, як там пахне полиновим небом. А у моїх снах віддзеркалюють виведені колії від підошов покаяння. А у ваших відгуках зализані соромом боягузтва лишаються ще докорами. Невже вам будуть огидні тільки суворі прокльони на війну до 2025. Із варварськими очицями кривиться золота інформаційна осінь. Завжди я готовий зчитати вашої мудрості труд про нашу чорну руїну. Мені вже ніщо не лишається, окрім, як зануритись у безодню України. ***2*** Ваші ненажерливі безсмертники спливають сузір’ями в озоні. І усім зниклим і ненародженим знову піде поперек весь світ. З дощем, що змиває виродків та стирає блакитні грані застуд. З вітром, що роздуває мене холодними і колючими краплинами. Завтра буде новий відлік часу, інші хвилини зрушити ніяк. Я у напрузі шукаю краю веселки і смикаю її з чуттям любові. А ви порізали пальці скалками, щоб просто впізнати Всесвіт. Підкажете мені, де за таємничими знаками сонячний зайчик? Маленький сонячний титан сховався у муках цього розуму. Він вам, можливо ще насниться, або може намариться. Я чую шепіт дощу з вашою жагою усміхатися верлібрами. Цими сумовитими ранами я збіднілий напишу вам журбу. Про ваш сум листопадових вулиць. Не шкодуйте землю мою, Її огорне грізна тиша, бо жити спішити ще треба не лише в столиці. ***3*** Так мені щоб покохати, ще треба поквапитися, утім охоплює жах. Орбіти, мої неможливі очі, мої недоречні слова, мої приречені муки. Не вертайтеся в цю епоху, завертайте усі тривоги поза страх. Виростають клоновані напівлюди-напівбоги і рушають у мандри. Гранітні межі дворів, переливи в колонах кав’ярень. Оксамит. Моя оборона життя немов великий гогот Еллади з відчаєм Ритм і я одноденні. Мій потік умов та норм, Улісе-Одіссей, в дітях. Годі сипати свідомість на смиренну маску, тре спинитися і відійти. Є мармур-тиша, де злякані ще вкрадаються в потік води, в роки ріки. В моїх в руках весла вічного життя, а чи варто пливти з велетнями? Відчинив міський суд, щоб долюбити волю, щоб досіяти мудре. Берег вічності відійшов у потойбіч, у світ дарувати радість малечі. Так ви впізнали… це зойки з відчуттями спустошення, краху ідеалів, втрати стабільності, звичних орієнтирів вічного, надійного, святого.
|