Учув я грім і брязкіт збруї у струмі стрімкого Айдару. Так то чий хай вночі я чую? – Хай,- цей, - то-чаплі, - іскрять зграю. Нишком з Донця. – Їм хмільні сови з-під Щастя чудодійну грають. Трави з духм’янами в ровах. - Чи всім цей чад - із ночей раю. У цих краях аж троє діб мак над рікою червоніє. Сон на яву, - чи то осліп, - а він кохав - над ямою гойю. А мак не впав, - перед росою, - під літнії ясні дощі, - заліг узбереж. Від хвиль степів, заманені жарою, червоні тіні маків серед меж Я чув, - який там плач біди, - в очах гарячих над водою, що без ріллі… Та й чого свистить цей світ так, - по-той-то край степів ДОНЦЯ? - Як-щой-но із мінних ям стає рілля, - виходять брості віт, - живе дитя! - Під сказ війни малі святяться охом. І чую - із дальніх сіл, як йойкнуло громом. І зникло старе джерело, розірване бісом! Жваво горять пережитим духом старі терикони. Чорні сосни на жовтому сонці – чорні ворони. А десь ось тут над небом - два кола моїх мрій. І чую, як кряче вітряк про свіжу воду в раю, - на очах моїх, козак в думках святе не перебажав. Куди ж це ти? - це знову удар! – упав і я. - Ой, ясне-бідо, ой-ой, горе-притчо, – з усіх усюд лукавить війна над Донцем під старою вербою, - я глянув вгору… і полетів ...
|