Учув я грім і брязкіт збруї
у струмі стрімкого Айдару.
Так то чий хай вночі я чую?
– Хай,- цей,  - то-чаплі, - іскрять  зграю.
Нишком з Донця. – Їм хмільні сови
з-під  Щастя чудодійну  грають.
Трави з духм’янами  в ровах. -
Чи всім цей чад - із ночей  раю.

У цих краях аж троє діб
мак над  рікою червоніє.  
Сон на яву, - чи то  осліп,  -
а він кохав - над ямою гойю.
А мак   не впав, - перед росою, -
під літнії ясні дощі, - заліг  узбереж.

Від хвиль степів, заманені жарою,
червоні тіні маків серед  меж
Я чув, - який там плач біди, -
в очах гарячих над водою,
що без ріллі…

Та й чого свистить цей світ так, -
по-той-то край степів ДОНЦЯ? -
Як-щой-но із мінних ям стає рілля, -
виходять брості віт, - живе дитя! -
Під сказ війни  малі святяться охом.

І чую - із дальніх  сіл, як  йойкнуло громом.
І зникло старе джерело, розірване бісом!
Жваво горять пережитим духом старі терикони.
Чорні сосни на жовтому сонці – чорні ворони.
А десь ось тут над небом  - два кола моїх мрій.

І чую, як кряче  вітряк про свіжу воду в раю, -
на очах моїх, козак в думках святе не перебажав.
Куди ж це ти?  - це знову удар! –  упав  і я. -
Ой, ясне-бідо, ой-ой, горе-притчо,  –
з усіх усюд  лукавить війна над Донцем
під старою вербою, - я глянув вгору… і полетів ...