Зіпрись, Людино, на моє плече!
Не бійся! Не впаду і не зламаюсь!
Хоч дехто і хотів би бачить це,
Тому не бути! Бо я віру маю!

Надію маю на прийдешній день,
На дзвони, що заснулий розум будять,
На те, що серед гумусу ідей
Зерном добірним дозрівають люди.

Адже ріка, що вирвалась з тіснин,
Обов’язково піде бурунами.
Загуркотить аж попід валунами,
Їх зносячи з насиджених місцин.

А потім розіллється, мов життя,
Все захопивши тим стрімким потоком,
Та так, що жах. Куди не кинеш оком,
Пливе, якщо не «тріска», то «сміття»…

Що ж, час летить. І от уже вона,
Звільнившись від отого «супроводу»,
У новім руслі кришталеву воду
Несе, від плеса до самого дна.

Тому я вірю і вперед іду
Крізь шумовиння, крізь перестороги.
Хто не сидить, а вийшов на дорогу,
Той переможе розпач і біду.