Заснути Амундсеном в кучугурі в анабіозі, в кокаїновім снігу – всміхненим блазнем в слині по обкурі, зібгавшись у калач, і ні гу-гу! Нехай наснить солодкий дрім про долю людства із раюванням в силіконовім гаю, щоб без гайна грамини та облудства і дрантя зайвого, як то годиться у раю. Щоб дзвоники між стегон обдувало ледь вчутним леготом з росяних лук… Та щоб думок табун, летючий чвалом, добувся прірви та позбувся мук і мух. Заснути солодко та безпробудно, лягти на дно прохромленим човном, й чаїти на вустах сакральний усміх Будди в криниці ока внуреним відром. Й прочунять в праженім горняті літа, шкурлати ковдру зсунуть молока чуприною неголеного бітла, щоб плямкнула босоніж толока. Щоби метлі лоскотно мерехтіли в бжусі й по шкірі млосно сучили вервечку муравлі по вуха в помаранчевому джусі, у бульбашках шампана та шаблі. Жиби по зарічках взялися кумкать жеби, навколішки задуха впала ниць й калина чавлена розчахнутого неба замінена була на пізнавальний тиць-зіркиць. Заснути Амундсеном, та проте звестись на рівні Лівінгстоном, крокнувши мужньо переможцем в водоспад, наопашки відкривши всі кінгстони, відчути карком сонним крапель зимних град. І пісню Гайявати заспівати про Гільгамеша, але в Дантовім раю, та пантрувати пильно, щоби цівки з вуха вату не вибили геть всохлу і в гною.
|