Була весна, і верби зеленіли, Ми йшли з тобою вдвох біля ставку, Нарешті ми зустрілись, друг мій милий! Сказала я на тім хиткім містку. Сказав ти – трохи стомлено і стерто: Погано вигляд маєш ти, сестра. Як ти живеш там? Досі волонтерка? Там досі – сумно я відповіла. Пробач, що я сумна. У серці морок, В моїм волоссі пасма сивини, Іще не встиг зламати мене ворог, Тобі писала я листи з війни! У чорні миті розпачу і смути, Я згадувала в пам’яті ясній, Гражданку, нашу дружбу з інституту, Одноліток і брате, друже мій! Коли мене вели на лікарняний, Коли морили голодом в АТО, Ти говорив слова мені з Майдану, Такі хороші й щирі, як ніхто. Що ж не обіймеш ти? Стоїш поснуло, Біля цієї чорної води. А він сказав – що було, те минуло. І краще по-хорошому іди. Нехай тебе саму розсудить небо, Чи суд земний запише у статтю. Я забагато вже страждав за тебе, А нині хочу я радіть життю! Я вирвав всі слова твої й знамена, І твої вірші, кожен із рядків. Тепер у мене інша наречена, Що радує і друзів і батьків. З тобою ми не будемо по-слові, Твій шлях химерний, він веде в пітьму, Вона сказала – хоч на згад любові, Дозволь тебе в останне обійму. Він відсахнувся. В небо круки Злетіли вихрами навскіс, Її тонкі тремтячі руки Безсило опустились вниз. В обличчя дув холодний вітер, Застигли сльози у очах, Як біль всього жіноцтва світу, Як крик всіх зраджених дівчат. Ти говорив, що я єдина, Ти клявся в вірності мені! Як кола по воді, видіння, Неслися спогади сумні... Де бьют мене, і обмовляють, За пасма тягнучи в підвал. Де вчать стріляти. І стріляють В мене саму, здійнявши шквал. Як я в окопах їм полову, І сплю заметена в землі, Відкривши Врадіївку нову, Мене гвалтують москалі! І сліз стає мені по вінця, Чорніє небо голубе І от самі вже українці Мене відфренджують в фб. Я майже при смерті. Я хвора Я вже змирилася з кінцем, І бабці зло шепочуть “хвойда!” Насінням плюнувши в лице! Звучать слова твоєї мами Червоні губи – для кобіт! Пробачте мем! Це не помада, Це кров від вибитих зубів. Моя душа – як бак зі сміттям, Страшна, брудна, від неї тхне, Як божевільної в лахмітті Вже й ти соромишся мене. І йдеш вступаючи у натовп. Я тихо сходжу на місток. і чую голос – що сумна ти? І поряд згорблений дідок. “Ти хто онуко? – він питає. Вона закутавшись в пальто, Відповідає – вже й не знаю, Була найкраща. Вже ніхто. “Та як же звешся ти? Дарина? Марина? Як твоє ім’я?” Раніше звали – Україна. Віднині просто – Нічия.
|