У найтемніші хвилини думаєш про головне.
Якщо можливо – хай чаша тебе мине.
Місто задимлене, темне і не поснуле.
Як мокра одежа, тягне на дно до мулу
Чорне минуле. Ще глибше… Іще сильніш…
Коли наступає тиша. Коли огортає ніч.
Місяць, як блазень, залазить в твою палату
Статити суддею і свідком. Світочем за життя,
В миті розплату дротики апарату
Штучного дихання фіксують серцебиття.
І тоді усвідомлюєш. як огидно вмирати безкарним.
Як огидно усе – і смерть, і твоя лікарня,
І шоу талантів по кабельному із залу.
“У вас є одна хвилина. Вона починається зараз!”
І в неї не втиснути всього, що зрозумів.
Від слів, зазвичай, і губиться сутність слів.
Скло за вікном, як вода, від вітру дрижить...
Вітер, запам’ятай мене. Знайди і перекажи
Все
про ці останні дні. Незабутні і кольорові,
Про вірші на мові, про вади моєї крові,
Про довгі прогулянки,
Про нудьгу,
Про моє ім’я на густім снігу,
Що падає з неба на ліхтарі.
Про старі гойдалики у дворі.
Про нову любов твою (дай вам Бог!)
про всю запізнілість пересторог,
Про те, як його я за вас молю.
Про те, що я майже уже не сплю.
І лінія серця, як ця зима –
Світла.
Майже пряма.