Сповідь нічним таксистам

Вона сіла в нічне таксі,
І сказала йому – вези!
Зашморг, зірваний разом з тонким карнізом
Гойдався на жалюзі.
Розрізалася світлом імла.
Він дивився крізь темінь скла
У дзеркальце бокове
На обличчя її неживе.
На крапочку поміж брів.
На смужечку на щоках.
На поранення ножове
На тремтячих її руках.
Із небес лилася вода,
Як по радіо лабуда.
«Не дивіться на мій розкрас маскарадний
В мене велика біда».
Він слухав мовчки.
Гойдалися ліхтарі.
Про розбиті траси.
Про поразки її старі.
Про сірничок, з якого усе займеться…
«В тебе все є –говорив він –
Що ж тобі так не йметься?»
«Що в мене є?» - говорила вона
Повільно, немов зі сну –
«Крім спогадів мертвих
Які не візьмеш в труну.
І довбаних грошей, які туди теж не візьмеш.
І метрів квартири, які гарантують – авжеж –
Спокій. Смертельний, наче у бліндажі.
Знаєш, що таке пекло? – питає вона сокровенно –
Пекло, це коли з відчаю ріжеш вени,
А не виходить, бо в домі тупі ножі.
І гострі дощі, як зараз, летять над містом.
І хочеться тільки плакати.
Плакати і курити.
І з цілого світу тільки нічні таксисти
За посередню плату готові
З тобою поговорити.
Ось за таку» - вона бере в руки.
Порізаний гаманець.
Сині сережки у її вухах
В формі розбитих сердець.
Він відкриває їй кнопку на дверях
В місто дощів і ночей.
Дає мобілку, забуту нею,
І не бере грошей.
Вона тихо йде. Він здає із двору.
Виходить під дощ. І вдивишись вгору
Когось про щось ледве чутно молить.
І більше в цю ніч не бере ніяких замовлень.