гроза

Така гроза буває раз на рік,
і ззовні, і всередині повік,
і в голові.
і від грози такої,
ніхто й нікуди в світі ще не втік.
Але мені байдуже. Серед ночі
спасіння не чекаю і не хочу,
кричать далекі зарева пророчі,
і ллеться дощ, і суне ніч,
і грім гуркоче,
І лине тьма. І тільки я байдуже
іду не оминаючи калюжі,
По пояс у траві, немов в любові,
уздовж узбічч, у приміському полі,
зубами міцно стиснувши рукава.
мене все рівно більше не шукали,
на дні канави
в скінченім маршруті,
де полягають прокляті й забуті,
я шепочу у чорну безвість туги:
Рятуйте!
Хоча знаю – не врятують.
Пробачте!
Хоча знаю не пробачать.
Тому то так нещадно стогне небо,
Так янголи трублять,
А труби плачуть.
А значит все. А значить так і треба…
Рятуйте! – я кричу в бездушний всесвіт!
Рятуйте! – я плюю на заборони!
На правила, на стяги, на шеврони,
Рятуйте! – я кричу і б’ється серце,
І б’ється серце. І воно холоне...
Все тихше й тихше, з гомоном дощу.
Рятуйте – лиш губами шепочу...
Рятуйте – видихаю і мовчу.
І вже без слів, лиш подумки кричу
Рятуйте!...
І прохання моїх прощ.
Cтихає.
І закінчується дощ.