Мені виповнився двадцять пятий рік,
Двадцять пятий.
Так багато всього,
Що хочеться пригадати.

Відштовхутись ногами,
Стрибнувши з тарзанки часу.
Пролетіти зі швидкістю світла
Три перші класи.

І те світло нехай
Вихоплює випадкові
Сльози, сміх і слова,
Ще тоді на російській мові.

Мій подряпаний стіл.
Здоровезний рюкзак за плечима.
І хлопчину із темними,
Як кавові зерна, очима.

І ту каву кіношну, що спокій і сон жене.
Все у мене було. І по правді скажу, не мало.
Я любила. І сильно.
І сильно любили мене.
Шкода, що це майже ніколи не співпадало.

Та гріх сумувати.
У лісі, де лиш пеньки
Душа пропонує квиток у далекий вимір,
Де дерева високі.
Де бьють з під землі струмки.
Де дорослі всесильні,
І здається існує вибір.

Як небесні ворота, до яких не буде вороття,
Відчиняються в день, котрий починає осінь,
Чогось все чекаєш, а потім — раз!...
А це і було життя.
Справжне життя. А не те чим ти марив досі.