Хочеш пам'ять попроси,
Щоб попасти в ті часи,
Що завгодно я тепер віддам.
А кияни друзі всі,
Їду на тролейбусі
З Голосіїва та на Майдан.

З Хрещатика крізь парк униз
І через пішохідний міст
Ідемо на центральний пляж -
Звичайний київський вояж.
Весь день купаємось в Дніпрі,
I видно Лавру на горі,
Які чудові наші дні.
Туди - на інші вихідні.

У Голосіївському парку було не холодно й не жарко,
Дитинство бігло крізь красу до колеса.
Гайда он у ставках купатись,
В човнах, автівках покататись,
Та ще на гойдалках взлетіти в небеса.

В неділю далі від домівки
Я їхав аж до Куренівки,
Чудово не іти до школи,
А рвати на базар пташковий.
Хоч перти чи не пів-епохи,
Але не сумував ні трохи:
Читав чи рахував зупинки,
Дивився на людей, будинки.
Лук'янівка, Сирець і далі...
Не знав, що то місця печалі.

Дивлюсь додолу і як на долоні
види Подолу і Оболоні.
Через Дніпро металевії тони
мосту Метро та мосту Патона.
Потяг летить та везе обережно
до Гідропарку, на Лівобережну.
А вдалині, крізь імлу жовто-сиву
риси мого Лісового масиву.

Лічив я кроки бездоганно
від Бесарабки до Майдану.
Була б якась в кишені сума,
до гастроному йшов і ЦУМу,
дивився на каштанів квіти,
бува, заходив до "Орбіти",
частенько я бував не проти
дійти до магазину "Ноти",
і до пасажної книгарні,
як треба, то й до перукарні.
Хрещатик наш - як місто в місті,
бульонна там, сосиски в тісті,
і пиріжки, подоба піцци,
який не є, а центр столиці.
Але забути й зараз важко
насамперед кафешку-скляшку.