На що схожий цей гвинтокрил?
На ноту, що звалилался,
відскочивши рикошетом від пюпітру,
з небесного стрункого нотного стану,
що підпирає сферу Платонових ейдосів
чи десятий сефірот каббали ребе Кордовера,
і бринить заціпеніло, навіжена,
так ніби мріє народити новий всесвіт,
складений виключно зі звуків, однакових,
як лискучі зернятка дертого ріпака.

На що схожий цей гелікоптер?
На ще безлапого пуцьвірінка,
що все одно мріє вмить стати дорослою жабегою
з велетенським лискучим, липучим язицярою,
яким можно спритно впольовувати мошву,
що роїться щільним тлумом,
вилискуючи у заламаних променях сонця,
що вже добігає овиду.

На що схожий цей автожир?
На зчорнілий від гудронової кіптяви
саксофон не менш чорного Чарлі Паркера,
коли він вихиляється, вигинається навзнак,
а потім різко нахиляється вперед,
мало не торкаючись густо впрілим чорним чолом
пошарпаної, загидженої підлоги нічного кабаре,
осоловілого від його джезового соло.

На що схожий цей вранішній вертоліт?
Звичайно ж, на смарагдову бабку,
що скажено гамселить слюдяними крильцятами
зарості забілілих, набубнявілих кульбаб
у сні молодого авіаінженера
на прізвище Сікорський
чи простого італійського рагаццо з убогого селища,
що загубилось чи то на рівнинному півдні Тоскани,
чи то на її горяній півночі – не має бодай жодного значення! -
з ординарним для тамтешніх теренів ім’ям Леонардо.
З забутого ще етруськими богами селища
з переможною, алкогольною назвою Вінчі.
І парашутики з тих кульбаб
пурхають врізнобіч
та летять, летять, летять,
мов звар'йовані нащерть,
навіть не знаючи нащо,
невідь куди…