За  гранню  доброго  і  злого,  де  позавидимість  гуде,
зросла  раптова  примха  Бога,  коли  замислив  він  тебе,
бо  так  бродив  у  нім  неспокій,  піймавши  ум  його  сильцем,
що  сотворив він хмарний  профіль  напівуламком-олівцем.

Він  гуркотів,  дощами  крапав,  жалями  зливи  обливавсь,
сміявся  він  і  гірко  плакав,  і  без  надії  сподівавсь;
струмки  з  вершин  спадали  шпарко,  і  гори  кидались  у  них,
злітали  гейзери  у  парках  в  кошлатих  шапках  парових.

І  у    потугах  верхолазів,  у  тім,  що  сталось  і  гряде,
він  малював  тебе  в  екстазі  в  надії  виразить  себе
і  розділить  самотність  Бога...  Коли  ж  йому  забракло  сил,
він  безборонного,  тремкого  тебе  в  долину  опустив,

де  часу  рухаються  жорна,  і  погляд  в  небо  –  тільки  мить,
де  необхідність  невідпорна  і  де  любов  не  захистить...