Якщо піти – якщо піти ізвідси,
Якщо стряхнути все, що напускне,
Я б залишила цю безмежну відстань,
З якої ти упізнавав мене,
Найближчий подих,
Найпростіше слово
І самоткані плетива років,
Коли довіра,
Взята за основу,
Потребувала щонайменше слів.
Ці вечори, що м’якші за пастелі,
Це камерне мовчання серед книг,
Коли любов стіною цитаделі
Оберігала від гризот усіх.
Коли цвіли півонії барвисто
І наливався соками ранет,
Коли дощі бубнявіли над містом
І мчав до тебе мій велосипед...
Я б залишила цю ранкову свіжість
І руни трав, холодних від роси,
Коли душа, настояна на тиші,
Лише за когось здатна попросить,
Коли життя освідчилось уповні
Тому, хто це задумав і здійснив –
І ціле небо каменів коштовних,
І землю, ніби диво серед див!