А сніг іде і спомин навіває Про ті минулі та щасливі дні, Про добрий час, який вважаю раєм, Час, що й донині сниться ще мені... Високі сосни в білосніжних шатах І заметіль, де просвіту нема... Ще й кучугури вищі, аніж хата, — Тоді ж бо справжня ще була зима! Хатин в снігу жовтаво-теплі очі, І вздовж парканів нитки стежечок... Дитячий гамір майже до півночі, Й мороз дошкульний з гострих голочок. Розваг зимових нескінченне море Побіля водокачки, на горі, Під темним небом, де сіяли зорі Ще ліпше, ніж сучасні ліхтарі. Іржаві санки, ті, що ледве їдуть, І лижі з дубу — весь достаток наш. Та і за них завдячуємо діду, Бо змайстрував для нас їх дід Лукаш. Зате були ми вільні, наче вітер, Ніхто не гнав мов мишенят до нір. Яка простуда! Шмарклі мовчки витер Й купаєшся в снігу до самих зір. О, ще забув про ковзани із дроту! До всього лаштувалися вони. Чи валянки, чи кирзові чоботі... То дійсно — кращі в світі ковзани! І мерзлий краєць хліба ми ламали, Маленький зовсім, порівну на всіх... І, дивина, чомусь не сумували. Я пам'ятаю лиш щасливий сміх... Якби могли роки ми повертати. Однак, мабуть, не знайдеш їх ніде... Таке життя... Не варто сумувати. Це просто сніг, як спомин, знов іде.
|