Осінь.  Літає вода  І тече по Землі вогонь.  Чути наближення сну –  Репетиції смерті.  «Гаспиди, Господи!  Господи-Боже, боронь...»,  Щоби об лід молодий   Тіло душі не стерти.    Страх не у спирті втопить,  А в сльозі каяття,  В тихій розмові з Тобою, собою,  Із кленом...  Біло й болюче.  Чистенько.  Калинно.  Життя.  Золото вмерло.  Чекаєм зелене...    Жовте, зелене, червоне –  Такий світлофор  На перехрестях,  Стежках,  Магістралях у Долі...  Але коли ти із Богом, –   Ти вічний мажор,  Світлий гурман  Очищального болю.    Чуй –   Ненароджені діти як плачуть в тобі  І недоношені вірші вмирають від слави.  Ти ж бо нікого й нічого в цім світі не бійсь  І не бажай нагород від держави.    Та й демократіям різним та «ізмам» не вір.  Демократична лиш Смерть...  Вільні лише божевільні.  Наймудріший –  Хто любить,  Хто чесний і чистий –  Як звір,  Ніжно-пекучий  (Не теплий),   Мов хрест натільний.    Я ж партизаню  У Божій війні зі злом,  Де в ангельських масках,  Як бісер,  Снуються біси.  І свічно.  І вічно.  Й валяється металолом.  І кості валяються.  Й душі летять у висі.    На клавішах компіка болі залишу мої,  Як Моцарт, Бетховен чи Бах   На оргАні костельнім.  А завтра навіки у райські нирну кураї.  Якщо і не в райські...  Аби не в пекельні.    Медовіє осінь.  Лимонніє присмак буття.  Нащадкам показую   Рідні родинні альбоми.    Чекаємо предків.  Із неба парує кутя.    Ідемо Додому.    29 лист. 17. 
   |