Осінь ще не зжовкла зовсім,
не зруділа вся в червінь,
але швендяти геть босим
не дає вже - хрін!

Тумани вже попід небо -
й хоч у око стрель! -
розливають де не треба
вогку акварель.

Най вона голки зашпорить -
їжачком, під самий овид.
Най легеням  дих розширить
й бородиська зголить.

Обдере пейсаті віхті,
обскубе вщент листя,
з пухких пензлів впустить кігті
й роздере намиста.

Їх перлини хай засіють
отаву росою,
та з отави вниз обтрусить
веселка косою.

Багрінь зрине в помаранчу,
в жовтяк, а лимон
перекотиться смарагдом
у блакитий тон.

Купорос зійде на синьку,
затече в бузок.
Та розгорне знов пацьорків
райдужний разок.

Але розвій жовтий клену
на тлі неба – цар!
На розкотаний під ноги
килимовий шар.

Та вам бовкну по секрету –
ви ж мене простіть
й за розбурхану кибету
не спішіть гудить.

Не солідний то живопис -
тлінний та пустий!
Мов зусім безвусий хлопець
з вуйком вбік тлустим.

Але ж як шкваркочуть фарби –
най би й босоніж! –
кров’ю ллються,  
липнуть медом,
наче в серце ніж.