Я колись буду вихором
на іще невідкритій планеті.
Там космічний пронизливий вітер
віє з тисяч бентежних зірок
та й несе над пустизною часу
Магелланові Хмари,
що інопланетним життям
сповнені, як дощами.
В них простір шумує злиттям  
путівців і доріг, спогадів та фантазій.
Чуєш, звуками речі стають?..
І сигналами SETI
на далекій планеті
осипається первісна тиша
в багатоголосся галактик,
де безодня віршує
неземне вихроносне майбутнє,
пломенисте, буремне й високе,
ризиковане
                 і небезпечне.
До біса чудове!..
Вже й дерева куйовдить
вітер – душа польоту, –
тільки викопні чорні окопи
плазунами геть хижими
мовчки до них підповзають
і принишк мій «калаш»,
підпускаючи чудищ поближче,
і дурний метеор б’є у груди,
і ненька-галактика з батьком-світилом
над обличчям схиляються,
коли падаю важко на спину…
Зачакловані зорі дитинства
линуть в зіницях по колу,
обезболюють рухом дорослий
обважнілий усесвіт:
планети, заселені вітром,
розсіваються там по луках
і нуртують кульбабами
у коловерті світу.

Колись буду вихором неба…