| 0 
 Той – на нервах увесь, той – на тримерах,
 а навкруг – електронний смог…
 Заблукав я у інших вимірах
 недовимірністю думок.
 
 Щось гуде поза шкірою вуликом
 і, вслухаючись в цей рінгтон,
 я кручуся на місці нуликом,
 в нього вкручений, мов ембріон.
 
 Заблукав я в собі – не в просторах:
 розуміння приходе це
 і стукоче щось ззовні, мов костуром
 б’ють у всесвіту чорне яйце.
 
 Та це ж поряд!.. Та це ж не на віддалі!
 Це у скронях – пульс, наче град.
 Я вивалююся з точки відліку
 в перший вимір всіх координат.
 
 1
 
 Я падінь довжину обчислити
 зміг, та є в ній щось гамівне,
 бо довгими думками мислити,
 виявляється, не головне.
 
 Взад-вперед… А навколо путнього –
 трясцяма. І я залюбки
 у минуле кочуся з майбутнього.
 Потім, сплюнувши, навпаки.
 
 І зникає місто потужністю
 в тисячі чоловічих сил:
 часу вісь довжин осоружністю
 широчіні всі нищить довкіл.
 
 Відштовхнувшись від стінки печерної,
 як до неї – перпендикуляр,
 в другий вимір абсциси химерної
 лізу, наче з шахти – вугляр.
 
 2
 
 Другий вимір миттєво засліплює
 широтою й, тамуючи крик,
 я в плескату тінь себе виліплюю
 за заплющеністю повік.
 
 Тіней шириться машинерія
 в прохолоді пласких мигтінь –
 я у ній будую імперії,
 але кожна уходе в тінь.
 
 І в епоху глобальних затемнень,
 як політ, що роз’ятрює сни,
 відбувається відокремлення
 височіні від площини.
 
 Прокидаюсь… Майданам впокорююсь…
 Хочу я по них розтектись!..
 Та повільно вже випаровуюсь,
 аби в третій вимір звестись.
 
 3
 
 Я у хмарах польотом купаний,
 але щось непокоїть мене,
 бо свободи вже маю три ступені,
 а це знову не головне.
 
 Треба, з’їхавши з неба крилаткою
 по стерильних снігах теорем,
 припинити вважатися цяткою
 у механіці зимних систем.
 
 І, сніжинки із зорями сплутавши,
 усім тілом влетіти в замет,
 аби, болем своїм сніг розкутавши,
 закривавити сотні планет.
 
 І свободу роздерти на клаптики,
 і здолати границь печію,
 щоб у світлому серці галактики
 раптом вибухнути волею.
 
 ∞
 
 В серцевині безлічі вимірів
 мною влаштований волі теракт:
 он втікає те, що не вимерло,
 в простору тесеракт.
 
 З нього – в інший. І так лабіринтами
 відображень в мільйонах дзеркал
 я біжу та й, немов на принтері,
 свій розмножую ареал.
 
 Втім, чи свій!?.. Адже в цьому всесвіті
 не стіна я – лискуча грань.
 Всі істоти тут є перехрестями
 не вмирань, а нових блукань.
 
 І навскісним до вітру клівером
 руху я віддаюсь, не лічбі…
 Головне, самому стати виміром,
 аби хтось блукав у тобі.
 
 |