Найліпше нині в затінку берез ачи акацій,
бо їхня тінь – кордовське макраме прозоре!
Діждало таки літо голе школярських вакацій
і сіє сміхом в ліс брудний та чисте поле.

Каштанів тінь густа, що плащаниця.
В ній так самотньо, зимно, безпонтово…
Але просвічує крізь синє листя золотава глиця
й малює тіло зібгане – мейбі, Христове!

Руки на груди вхрест, розхристаний гіматій,
чоло спрочахле, згаслі білі кулі-очі,
Тіло у кофрі, в камфарі, субтельне – віоліною Аматі –
простяглось, струнами бринить луною опішної ночі.

Тінь літніх сокорин ще більш мінорна,
тотально чорна, непроникна.
Та в ній ховається тремка мінора,
спроможна запалить вогонь досвітній.

Та все рятує тінь бузкова,
крише зі стелі смальти царгородські,
в трави вплітає кут метоп та архітравів –
глухий укір навалі готській.

Принишкнуть в присмерку її – то найпервніше,
то наймудріше, будьте певні,
вмурованим у мармур ніші –
лише твоїй, єдинокревній.