Коли ж бо бабочки вмирають,
їх тільця падають на землю,
що терпеливо жде, щоб голод
свій вічний ними втамувати.

А крила бабочок не тануть, –
злітаючи понад землею,
спускаючись в бездонне небо, –
нам окриляють блиск жаги,
харчованої ситно плоттю
питання «Хто я є і звідки?»,
що конче прагне дотягнутись
до неба, зір і до «Куди?»

– І що це? – сон? міраж? пустеля?
Померли бабочки раз якось,
посіявши себе на дно.

Чи зійдуть в тихий дзвін? у чисте
світіння зір? – Злітають крила
й не тануть… Мерехтить життя.

5 березня 2017 р.
2017