Навколо нас не дихають, стоять громадою згуртовано-німою, в сорочках полотняних і хустках, тримаючи дітей своїх прозорих... У вицвілих колодязях очей— мовчання потойбічного опори, в обрубаних, обірваних життях — непрощення, вкорінене стіною. Ні скарги, ані докору у них, до дна допита чаша не тривожить, минулися життєва боротьба, очікування й страх нічного гостя. У петербузьких чорних болотах лежать козацькі вибілені кості провісниками свіжих поколінь, що їх цілунок Дракули знеможить... В селянських брилях, з сапкою, серпом, мовчать вони -- у чоботах і босі, і діти, що навчилися ходить, тримаються за мамині спідниці. До вечора було їм не дожить, щоб вирости у дівчину-зірницю, у парубка, що струсить, ідучи, холодної трави блискучі роси. На світі не лишилося слідів від геніїв, учених, музикантів. Пішли у гурті Плужник, Хвильовий і Соловків розстріляні етапи, усі «хахли», «бандери», «куркулі», кого на муку породила мати, хто тільки за провину, що живий, пожбурений у круг пекельний Дантів. Вони нас не покинули самих — їх душами заповнені узбіччя. Без ліку -- незагойних порожнин в розтоптаній грибниці генофонду. За кожним із віднайдених облич— уривки пошматованого роду, і клини убієнних поколінь пронизують скривавлені сторіччя.
|