Під неба тьмяним пожарищем
вростають злісним багрецем
гілляччя вен в аорти тріщин
планети й кров’яним тільцем
її уносить непомітно
в судин космічних живопліт.
Червоного гіганту світлом
скривавило
мій зореліт,
мов обідрало з нього шкіру
до злого болю самоти.
До глибочіні. І до віри,
що в ній десь є і я, і ти,
що звідти ми по вирвах траси  
жебонимо, мов кров чи сік,
з розламів простору і часу
в манливу
людяність доріг,
маршрутів, курсів, траєкторій…
В себе самих, то й поготів…
Розірвані на клапті зорі
в часи важких передчуттів
кружляють
попелом світила,
яке наголосило, що
від іграшки
людського тіла
пора звільнятись. І в ніщо,
усім наповнене, як завше,
я входжу вдихом крізь вуста,
метеоритом підписавши
свого останнього листа.