Паломник – це не завжди поводир. Та Божо тут: як поводир – паломник. Він наші душі кличе в монастир. Він шлях людський, як лінію, не ломить. Адже прямої лінії нема В Господньому Всесвітнім Господарстві! Зигзаги, кола, еліпси... Дарма Прямі путі шукать в людськім митарстві. У когось путь – немов попісяв кінь, У когось путь – як зігнута підкова. Тернова путь є темна, ніби тінь, А є лаврова, біла, кольорова. Комусь і хрест – як роздоріжжя тут. Хтось на хресті покається – й раює... Відчуєш серцем Божу вічну путь – Коли читаєш заповіді всує. Всі інші – то стежини павутин, Що суєтні, липкі, як мед мушиний. Ми на Землі шукаєм батьківщин. Але чому ж душі бува пташино? Не тут шукаєм. Тут Христос горів... Він – поводир. А хтось – малий паломник. Ми досить наскладали славослів В усі часи Утопіям огромним. Були у всіх свої поводирі. Був Чингісхан, Мойсей, Аттила, Лєнін... Хтось вів народ до теплої зорі, А хтось – де більше газу і пельменів. Колумб, Єрмак – також провідники. Вони вели у інші землі дивні. І археолог... Кличе у віки. Його путі – як мамонтові бивні. Він – поводир. І космонавти теж – Поводирі з повадками пегасів. Вони ведуть все людство до безмеж, Господь допоки трасу не погасить. Отож, Господь – первинний Поводир. Всі інші мають вести лиш до нього, Взуття протерши й дух до чорних дір По струнах вертикальної дороги. Шліфую душу болем, як піском, Сортую біль, як сніг сортує чукча. Тепер життя – мов цирк гряде в „дурдом”. Шліфую душу – щоб росла блискуча.
|