У мене, як у кожної людини, —
Не суть важливо, скільки тобі літ,
З народження мала є Батьківщина —
Те місце, де з’явився ти на світ.

Те місце, де зробив найперші кроки
Й промовив найважливіші слова...
Про неї пам’ять в нас живе, допоки
Людина є, людина ще жива...

Я часто сню своїм поліським краєм,
Ці сни й донині не перевелись...
В дитинстві Вільчу називав я раєм,
Те селище, де народивсь колись...

Хоч про життя то це неправда буде,
Насправді воно райським не було.
А рай у тім, що є довкола ЛЮДИ
Та ще природи дивовижне тло.

Я пам’ятаю всіх їх поіменно,
Сусідів й друзів, що тоді жили...
Й підтвердити готовий достеменно:
Вони людьми ж бо справжніми були!

Разом ділили радості, і біди,
І зло сприймали як найбільший гріх.
То ж не біда (нема де правди діти),
Якщо вона розділена на всіх.

Ми, хоч малі, а розуміли ніби,
Що означа «буть справжніми людьми».
Це, коли ти свою шкоринку хліба
Розділиш разом з іншими дітьми.

Окрім людей, ще безкінечно милі,
Такої дивовижної краси,
На сотні кілометрів чи ж бо милей,
Старі, як світ, ліси, ліси, ліси...

Вершини сосен та дуби крислаті
А поміж них — берізок світлий гай...
Ліс на гриби і ягоди багатий,
І для людей це дійсно справжній рай.

Він нагодує, він і обігріє,
Коли зими прийде сумна пора.
Шум лісовий думки важкі розвіє,
Наповнить душу відчуттям добра.

А ще корів ми в лісі випасали,
Женучи їх по вранішній росі...
Ми в лісі й з лісом разом виростали
У цій земній невимовній красі...

Життя текло спокійно, мирно, тихо,
Як на Поліссі у річках вода,
Допоки не прийшло в цю землю лихо.
Ні-ні, не лихо, а страшна біда.

Знялись з гнізда невидимі шуліки,
Яких і голоси нечутні теж,
Несучи смерть, ту, що не знає віку,
Жалю не знає і не знає меж.

Розквітла квітка чорного полину,
Немов навала чорної орди...
Накрила нас і нашу Україну
Безмовна тінь смертельної біди.

Вона зтруїла все: і хліб, і воду,
Й не зрощені людьми ще врожаї,
Примусивши частину мого роду
Благословенні кинуть ці краї.

Все залишали: прадідів могили
Й нажите поколіннями добро...
У вірші передать немає сили,
Як це безмежно боляче було...

Рознесло лихо земляків по світу.
Вже деяких згубились і сліди.
І ліс росте вже, а не льон чи жито
На місці Вільчи й спільної біди.

Однак я мрію, що пора настане,
І, повернувшись з виру небуття,
В моїм Поліссі Вільча знов постане
І завирує в ній нове життя!